Мода на сталість. Частина I

Мода на сталість
Мода на сталість

Як одна з найбільш «марнотратних» індустрій стає раціональною

Мода – явище за визначенням швидкоплинне. Сучасні колекції модних брендів оновлюються кожні два-три тижні, а повна зміна асортименту відбувається два-чотири рази на рік, причому деякі монстри індустрії, як-от Zara, примудряються створювати і запускати в продаж до 10 000 моделей (не одиниць!) щорічно.

Тому-то чути поняття «повільна» або «стала мода» (Sustainable Fashion), та ще й від флагманів мас-маркету або успішних будинків високої моди якось дивно. І все ж… Цьому поняттю вже ні багато ні мало майже 20 років. А відносно недавно, у серпні 2019 року, 32 модні компанії (а це близько 150 великих брендів) підписали Пакт про моду (Fashion Pact G7), у якому, по суті, задекларували і зобов’язалися виконувати основні принципи сталої моди. За дорученням Емманюеля Макрона документ був розроблений на основі Цілей сталого розвитку ООН і спільної ініціативи ООН, WWF, WFI і Carbon Disclosure Project – Science Based Targets. Зараз підписантів пакту вже 61 і, судячи з їхнього спільного річного звіту, вони готові всерйоз взятися за переформатування швидкої моди в повільну та стійку.

Про те, що гірше – натурпродукт або синтетика, читайте у другій частині матеріалу.

Вуглецевий слід моди

Очевидно, що поняття, яке нагадує оксюморон, сформульовано за аналогією зі «стійким розвитком», означає виконання його принципів у сфері моди і відповідно передбачає зменшення споживання, перехід на екологічно чисті технології виробництва та матеріали і, зрозуміло, беззаперечну соціальну відповідальність. У формулюванні ООН від 1987 року сталий розвиток красиво позначено як «розвиток, що відповідає потребам сьогодення без шкоди для здатності майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби».

У реальності для представників індустрії «швидкої моди» перехід до стійкості означає відмову від надприбутків, що здійснювалися за рахунок максимального здешевлення виробництва за допомогою використання екологічно неприйнятних технологій і дешевої робочої сили з порушенням прав людини.

Що змогло змусити великих виробників добровільно піти на дорогу заміну технологій на шкоду бізнесу? Основних причин дві.

Перша – екологічна. Загальний обсяг викидів парникових газів від текстильної промисловості становить 1,2 млрд тонн на рік – більше, ніж від усіх авіаперельотів і морських перевезень разом узятих, а загалом на індустрію моди припадає 8% викидів вуглецю на планеті. Основні джерела цих викидів – це перекачування води для зрошення сільськогосподарських культур (наприклад, бавовника), робота збиральної техніки, транспортування сировини, матеріалів і готових виробів, а також виробництво пестицидів на масляній основі, яких на текстильну промисловість у світі припадає від 10% до 20% (McKinsey, 2020).

Крім того, 8000 різних синтетичних хімікатів, необхідних для перетворення сировини на текстиль, відчутно забруднюють воду, а внаслідок прання синтетичного одягу у Світовий океан виділяється близько третини мікропластику, який потрапляє туди через діяльність людини (від 20 до 35%).

Забруднення від цих чинників неймовірно велике саме через специфіку індустрії – її гонку за новизною та перевиробництво як наслідок. Щорічно на ринок надходить 100 млн тонн нового текстилю. Наприклад, 2016 року споживачі у всьому світі купили близько 107 млрд одиниць одягу та 14,5 млрд пар взуття (Common Objective, 2018).

Тому багато хто з підписантів згаданого пакту ще до саміту заявляли про свої плани щодо внеску в розвиток сталої моди. Наприклад, Inditex (Zara, Bershka та інші) пообіцяли протягом п’яти років перейти на відновлювані джерела енергії, відмовитися від пластикових пакетів і використовувати більше екоматеріалів для виробництва колекцій; Prada – повністю замінити новий нейлон на перероблений до 2021 року, а Burberry – досягти вуглецевої нейтральності до 2022-го.

У самому пакті учасники зобов’язалися досягти вуглецевої нейтральності до 2050 року, у зв’язку з чим їм доведеться перейти на відновлювані джерела енергії, а також до 2030-го перейти на екоматеріали та відмовитися від одноразового пластику.

Марина Плотникова та Ніна Шершньова, засновниці екобренду PureOne
Марина Плотникова та Ніна Шершньова, засновниці екобренду PureOne

Другим фактором, який подвиг індустрію на радикальні кроки, виявилася позиція споживачів. Ще 2015 року опитування Nielsen показало, що 66% споживачів готові платити більше за екологічні продукти. А слідом і McKinsey & Company з подивом виявила, що до 2020 року 57% респондентів внесли суттєві зміни у свій спосіб життя, щоб знизити вплив на довкілля. В Україні – тенденція така сама: за словами засновниці екобренду PureOne Марини Плотникової, два роки тому, коли компанія тільки починала свою діяльність, доплачувати за екологічність був готовий лише 1% покупців, а зараз – майже 20%.

Зелене маскування

На відміну від нових брендів, які відразу створювалися з урахуванням запиту на сталість, старим компаніям зараз доводиться замислюватися про зміни на кожному етапі виробництва, адже новий підхід передбачає дбайливе ставлення не лише до природи, а й до тварин і людей, а це означає відмову від експлуатації дешевої робочої сили, невибагливої до умов праці, і правильну утилізацію продукції. А простежити всі це самому бренду буває складно. Зрозуміло, у такій ситуації компанії часто йдуть на обман або приховування правди, вдаючись до маркетингових хитрощів грінвошингу – маскування під екологічність.

Фото DR
Фото DR

На першому етапі – проєктування – перед модельєром стоїть завдання скласти перелік усіх деталей: тканин, силуетів, окантовки й обробки. У швидкій моді велика частина сучасного одягу заснована на моментальному захопленні, тому вона розрахована тільки на один сезон.

При проєктуванні одягу за принципами сталої моди дизайнер має врахувати кожен етап ланцюга виробництва і постачання одягу: матеріали та їхній вплив, виготовлення і використання споживачем, щоб мінімізувати негативний вплив на довкілля.

Багато великих брендів все частіше звертаються до структури дизайну Cradle to Cradle, згідно з яким усі продукти повинні розроблятися так, щоб відповідати одному з двох циклів:

  • біологічному – цикл замикається, повертаючи продукти природі без шкоди;
  • промисловому – цикл замикається завдяки переробки матеріалу, який не розкладається.

На першому етапі дизайнеру потрібно віддати перевагу певним видам тканин, з огляду на їхнє походження і довговічність під час носіння. Найчастіше вибір не очевидний, оскільки практично кожне з можливих рішень містить підводні камені на стадії виробництва текстилю – другого етапу, який складається з вирощування або виготовлення матеріалу, прядіння волокна, плетіння тканини і наступних фарбування та оздоблення. Саме на цьому етапі індустрія моди продукує найбільшу кількість усіх видів забруднень і порушень – від зливу у води синтетичних хімікатів для фарбування і великого споживання прісної води для поливу, якою тільки на вирощування бавовнику для однієї футболки потрібно близько 2700 літрів (не забудьте про «збагачення» її пестицидами в процесі), і до використання примусової та безкоштовної дитячої праці, як, наприклад, часто буває в Узбекистані на зборі бавовни.

На третьому етапі – виробництва безпосередньо одягу (крій, шиття та оздоблення) – головною проблемою було й залишається неетичне ставлення до співробітників. В останні 30 років у пошуках дешевої та невибагливої робочої сили велика частина виробництва перемістилася в країни Азії. З одного боку, це викликало оптимізм через створення нових робочих місць, з іншого – умови праці на нових місцях виявилися жахливими. Крім того, за даними Міжнародної організації праці, у країнах «третього світу» загострилася ситуація з примусовою працею, жертвами якої в текстильній та швейній промисловості є 21 млн осіб (з них 11,4 млн – жінки та дівчинки).

І хоча на перший погляд проблему можна вирішити локалізацією, місцеве виробництво не завжди означає створення кращих умов праці. У 2020 році опитування Fashion Checker показало, що 93% брендів не платять швейним працівникам у своїх країнах навіть прожитковий мінімум.

Основною проблемою четвертого етапу промислового ланцюга – поширення та ритейлу – є вуглецевий слід від транспортування товарів до роздрібних торговців, а в карантинних умовах – і до окремих споживачів по всьому світу. Зрозуміло, у цій ситуації викиди вуглецю неминучі, однак бренди і компанії мають намір вжити заходів для мінімізації цього впливу, про що й свідчать Пакт про моду та інші документи, у яких зафіксовані відповідні зобов’язання підписантів. Крім того, у світі взагалі й у сфері моди зокрема в останні роки з’явилася практика випускати облігації, так чи інакше прив’язані до сталого розвитку. У 2020 році таких облігацій було випущено на суму близько $9 млрд. Серед них – облігації на $600 млн, випущені luxury-брендом Chanel із зобов’язаннями удвічі скоротити викиди парникових газів до 2030 року та зменшити викиди в ланцюгу постачань на 10%, а також повністю перейти на відновлювану енергію у всіх операціях компанії до 2025-го. У разі невиконання Chanel заплатить інвесторам штраф.

Втім, настільки серйозні зобов’язання в модному середовищі поки рідкість. «Щоб порахувати реальні показники вуглецевого сліду, потрібно дуже сильно заморочитися, – пояснює Марія Терехова (NFZ). – Поки не існує єдиної простої і прозорої світової системи, це зробити складно і, мабуть, передчасно. А, наприклад, розповіді про мінімізацію викидів від доставки товару без урахування інших економічних чинників є черговою маніпуляцією щодо сталого розвитку. Неможливо біля будинку виробляти всі необхідні вам товари, серед ваших сусідів може не бути кваліфікованих хіміків (для виробництва фурнітури) або операторів на мануфактурах одночасно. При цьому кінцевий вуглецевий слід буде об’єктивно значно більше. А як зміниться ландшафт міст (у разі повної локалізації. – Mind), ще ніхто не прораховував».

Сортування сотень тонн одягу на заброшеній фабриці в Камбоджі в рамках місії Clothing the Loop Фото Francois Le Nguyen / unsplash.com
Сортування сотень тонн одягу на заброшеній фабриці в Камбоджі в рамках місії Clothing the Loop Фото Francois Le Nguyen / unsplash.com

Найчастіше вуглецева нейтральність здійснюється іншими методами. За словами Марини Плотникової (PureOne), крім удосконалення внутрішніх процесів, де це можливо, «компанії часто звертаються до профільних організацій, ті оцінюють масштаби забруднення, а потім переводять їх у грошовий еквівалент компенсації, яку бренди виплачують на екологічні проєкти, отримуючи при цьому сертифікати про вуглецеву нейтральність».

П’ятий заключний – споживчий – етап ланцюга включає носіння одягу, його прання та утилізацію. Цей етап посідає друге, а часом виходить і на перше місце за впливом на довкілля після виробництва текстилю.

З огляду на неприйняття мас-маркету, яке поступово формується у світі, і подальше посилення впливу екоруху, можна припустити, що з часом саме до рук покупців потрапить «контрольний пакет», і спільними зусиллями вони зможуть зробити моду по-справжньому сталою і повільною, а бренди – змусять повною мірою, без лукавства, звітувати про виконану роботу.

Продовження про те, що гірше – натурпродукт або синтетика, читайте у другій частині матеріалу.

Leave a comment